Павлюк Ігор Зиновійович

Матеріал з Вікіцитат
Павлюк Ігор Зиновійович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Павлюк Ігор Зиновійович (нар. 1 січня 1967, Волинь) — український письменник, науковець.

Цитати[ред.]

  • А любов — то, як і висота:
    Кров'ю п'яна плата за неволю.
(«Обростає пальцями струна» // Стихія. — С.108)
(«Цього року втомивсь я від дикого щастя і спеки» // Магма. — С. 16)
(«У тремтячих плащах я ходжу по залізних вулицях» // Алергія на вічність. — С. 50)
  • А ти — наче блискавка, крізь життя
    Майнула — і впала в сон.
    Любов не вмирала —
    Як вовче виття
    Поміж старих ікон.
(«Ігор Павлюк. Вибрані поезії»)
  • Співаю.
    Спиваю.
    Радію чужому щастю.
    Смакую печаллю — мов тілом сухого вина.
    І після любові легко − як після причастя.
    А те, що є війни, −
    Хіба ж то моя вина?..
(«Юлія Починок. Той, хто не вміє впасти! // Українська літературна газета. 2010. — № 15 (21)»)
  • А я не люблю і не хочу такого народу,
    Який за «півлітру» чи гречку
    Сам зможу купить.
(«Ми родив наші міфи: Поезія // Вітчизна. — 2009. — № 3-4»)
  • Авангардисти б'ють вікна у корчмах, доки натуральні митці на барикадах.
(«Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
  • Багатий, сильний, бідний, розіп'ятий –
    Він завжди мій, оцей безкрайній край,
    Де свято душ і календарне свято
    Не збіглися — ну як любов і рай.
((Сни // Бунт. — С. 46)
  • Бо біль — то Бог.
(«Ігор Павлюк: Стаття „Василь Стус: текст — контекст — надтекст)
  • Бо любов завжди ледь-ледь сильніша
    За серця монахинь молодих.
(Таємна любов // Стихія, — С. 59)
  • Бог восени із жіночим обличчям…
(„Вечір жовтневий“ // Стратосфера. — С. 112)
  • В усі часи і в усіх племен та народів братство по духу цінувалося вище ніж братство по крові…
(»Ігор Павлюк. «Родоводу мого неспокій», або ж писати, як живеш, а жити — як пишеш")
  • В анархії занадто багато спокус.
(«Ігор Павлюк. Літературний Львів сьогодні: хто написав би „Слово о полку…“?»)
  • В нас вино золоте і ворона з обличчям пророка.
    Тремні квіти свічок…
    І готовність іти на війну,
    Де, як перша любов, нас чекає ще смерть синьоока.
    То ж, як першу любов, я її не мину.
(«Золотава печаль починає відлунювать сріблом» // Стратосфера. — С. 199))
  • Вбивство любові — найбільший гріх
    На цій вороній землі.
(«Берег як берег/»/ Стихія. — С. 66)
  • Видно, на роду мені назначена
    Та печаль з переходом в любов.
    Мезозой… весняна Русь… козаччина…
    Звідки вийшов і куди прийшов.
(«Видно, на роду мені назначена» // Магма. — С. 136)
  • Все ніжніше думаю про смерть.
    І вона також у мене вірить…
(«Все ніжніше думаю про смерть» // Стратосфера. — С. 136)
  • Епатаж, бутафорія, балаган, буфонада, бурлеск — це (ще із Древньої Греції відомо) — забави для плебсу, для рабів. Аристократи ж завжди ходили на високе, на драми, трагедії…
(«Ігор Павлюк. „Легке чтиво“ чи густа образна література — чого нині бракує сучасній укр. літературі?»)
  • Згортається любов — моє болюче свято,
    Що душу намота на п'яну вісь Землі.
    У дзеркалі вина вже друзів небагато –
    І ті уже, і ті поза межею слів.
(«Вже лірика моя за епосом скучає» // Бунт. — С. 106)
  • Згортається сміх при зорях.
    І струмом проймають струни…
    Моргають до душ козацьких
    Розп'яті Христом Перуни.
(Несемось Чумацьким Шляхом // Україна в диму. — С. 31))
  • І сховатися ніде від свого єдиного Бога
    Та й навіщо?
    Адже я люблю Його, а не боюсь.
(Відвідання Хортиці 16 жовтня 2003 року // Магма. — С. 181)
  • І упав, і пройшов
    З небом, як по лезах я.
    Є щаслива любов
    Інше все — поезія.
(«І упав, і пройшов…» // Скляна корчма, — С. 11)
  • Колонія потребує Імперіала. Провінція потребує Столиці. Провінційна колонія — Месії. Історія падіння та історія вознесіння однаково цікаві. Може, із Всевишнім спрацьовує парадокс телефону: ми з ним телефонуємо одне одному одночасно — тому так і не можемо поговорити одне з Одним.
(«Ігор Павлюк. Літературний Львів сьогодні: хто написав би „Слово о полку…“?»)
  • Краще вільне падіння, ніж примусовий політ.
(«Ігор Павлюк. Олеся Мудрак: поетичний степ у столиці»)
  • Лиш тим не сумно, в кого ще нема
    Вітчизни і неправди за собою.
(«На полині настояний туман» // Бунт. — С. 20)
  • Ліричний сум очищає душу, те, що люди називають душею, те, що, надіємось, вічне, язичеське і модернове водночас.
(«Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
(Тут було колись море // Алергія на вічність. — С. 48)
(«Любов напала навесні…» // Стихія. — С. 3)
  • Любові справді не потрібно слів,
    А тільки шрам і вчинок лебединий.
(Вона хотіла сина від Христа // Стихія. — С. 18)
  • Мелодією, музикою прагнуть стати всі мистецтва (навіть архітектура…), бо музика — це абсолютна емоція плюс абсолютний порядок. Її поєднання (як і ніжності та сили) і породжують оту трав'яно-космічну енергію, яка, мов пуповина, здається, поєднує нас із Творцем, із коренем отим крилатим.
(«Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
  • Мені хотілося пожить в моїй державі,
    Але ж держава батьківщини не додасть…
(«He до зірок» // Алергія на вічність. — С. 62)
(«Географічний калейдоскоп»)
(«На Майдані коло… серця: больові точки пульсації сучасної української поезії»)
  • Моя любов терпляча, як боги,
    Як влада слова ніжного й простого.
(«Столітня осінь» // Стихія. — С. 120)
  • Бо природи такий закон:
    Хто обмане себе, той щасливий тут.
    А хто чесний — щасливий там…
(Вечірній романс // Стихія. — С. 133)
  • Не було б у світі смерті й суму,
    Не було б причини веселитись.
(Я прийшов у чорному костюмі // Стихія. — С. 13))
  • He до зірок. Не до весіль. Не до поетів…
    Всі вже сильніші за любов. А я ще ні.
(«He до зірок» // Алергія на вічність. — С.62)
  • Поезія — молодша сестра релігії… поезія — музика, написана словами.
(«У Львові віршарі з'ясовували, що таке поезія»)
  • Перша ознака осені –
    Птахи збираються в зграї.
(«Так уже довелось мені…» // Бунт. — С. 94)
  • Піснею співочі птахи мітять свою територію. Хижі — кров'ю.
(«Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
  • Постмодернізм — це мічурінство у мистецтві…
(«Література та культура Полісся»)
  • Смерть люблю — це шлях у далину…
(«Буду жити дзвінко і яскраво» // Магма, — С. 274)
  • Смерть також жінка…
    Вона вірить в сни,
    Яким ніколи збутися не світить.
(«Заледащів я» // Магма. — С. 160)
  • Справжня культура завжди має присмак ретро.
(«Дізнавшись, що я з України, таксисти возили мене безплатно» // День. — 2014. — 13 берез.")
  • Справжні вірші, загалом, твори мистецтва, ніби олюднюють релігію, ніби самі є передвісниками нових, грядущих релігій, як і митці — ченцями майбутніх богів, напівбогами, розіп'ятими (отже, летючими) людьми, чутливими і сильними водночас, мов міцні дерева без кори. Навіть будучи найортодоксальнішими мусульманами, християнами чи буддистами, вони — язичники.
(«Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
  • Стало немодно наївно любити батьківщину, а значить — стидно щиро писати про неї.
(«Ігор Павлюк. Сторожі генетичного коду (про сучасну молоду поезію України)»)
  • Твоє тіло мені –
    Мов язичеський храм над рікою.
    Я на нього молюся
    По довгих, як струни, ночах.
    В нас поганська любов.
    І її вже ніщо не загоїть.
    Пам'ятаю тебе –
    Наче хрест журавля в небесах.
(«Твоє тіло мені…» // Стратосфера. — С. 96.)
  • То ж єдиною радістю стало — грішити нам
    І вбивати любов’ю любов,
    Бо ж ненавистю вб'єш лиш муху.
(«В полиновому одурі льоду, що став золотим» // Бунт. — С. 30))
  • Той, хто до ласки доріс,
    Доріс і до битви.
(«Синій весняний ліс» // Бунт. — С. 73)
  • Той, хто до себе доріс,
    Перед Всевишнім чистий.
(«Синій весняний ліс» // Бунт. — С. 73))
  • Хай колишня моя любов
    Прокурор на Страшних Судах.
(«На Пегасі білому — без меча» // Бунт. — С. 79)
  • Що смішне, те трохи і страшне.
    Те, що поламається, не гнеться.
(«Сніг чадить» // Бунт. — С. 6)
  • Якби я був президентом, то перше, що би зробив, то це запровадив дуелі! Такі лицарські турніри, дуелі, передбачали всі аристократичні суспільства, як ми знаємо, і вони сприяли духовній консолідації, вироблення кодексів честі й гідності у соціумі.
(«Ігор Павлюк: „Я б узаконив дуелі“»)

Див. також[ред.]

Джерела[ред.]

  • Алергія на вічність: Поезія укр. та англ. мовами / Пер. І. Теплого; Худож. оформл. М. І. Кумановського. — Львів: Каменяр, 1999. — 150 с.
  • Стихія: Любовна лірика. — Тернопіль: Джура, 2002. — 144 с.
  • Чоловіче ворожіння: Книга вибраної лірики. — Львів: Сполом, 2002. — 144 с.
  • Магма: Лірика і драматизовані поеми. — Львів: Світ, 2005. — 280 с.
  • Бунт: Лірика і драматичні поеми. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2006. — 220 с.
  • Україна в диму. Послання з резервації: Соціальна лірика. / Передмова Бориса Олійника, післямова Миколи Малахути. — Луганськ: Книжковий світ, 2009. — 168 с.
  • Стратосфера: Лірика. — Луцьк: ПВД «Твердиня», 2010. — 228 c.